Романтик української літератури
130 років Павлу Григоровичу Тичині - українському поету, перекладачу, публіцисту, громадському та державному діячу. Лауреату Шевченківської премії.
1891 - 1967
В поколіннях я озвуся, -
Не згорю і не засну, -
І в майбутню пору ясну
В пісні знов явлюся й буду -
В людях жити буду...
П. Тичина
Народився в с. Піски Чернігівської обл. в родині дяка. Був сьомою дитиною з тринадцяти братів і сестер.
Доля обдарувала його багатьма талантами: отримав музичне виховання в духовній семінарії - грав на флейті, габої, кларнеті, бандурі, піаніно. Навіть навчав нот майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку. Мав чудовий голос і навчався в Чернігівській духовній семінарії, потім - у Київському комерційному університеті, який не закінчив через революцію. Мав задатки художника: навчався в художній школі і навіть планував вступати до Петербурзької художньої академії. Музиці й живопису своє життя не присвятив.
Віру в письменницький талант вселив Михайло Коцюбинський, літературні "суботи" якого відвідував Павло. Перший вірш "Блакить мою душу овіяла" написав у 1907 році.
Самотужки опанував 20 іноземних мов, а перекладав з 40-ка.
Так, творчість його неоднозначна. Вірші, сповнені любов'ю до своєї країни він писав у шухляду.
Сьогодні, у день 130-річчя, ми маємо нагоду знову згадати цю неординарну особистість та почитати його чудові, дивовижні вірші. Які озиваються до наших сердець "арфами золотими, голосними":
Рядки його лірики не старіють, вони вічно молоді: трепетні, хвилюючі, грають різнобарв'ям почуттів - від захоплення до болю.
Перед вами дивовижні книги. Читайте їх!
Немає коментарів:
Дописати коментар